top of page

У сучасному тлумачному словнику слово «поет» трактується як автор віршованих поетичних творів, художник будь-якого виду мистецтва, твори якого відзначаються поетичністю [1]. Поети, як пам'ятники: одні – такі, яких ми знаємо ще із шкільних років, інші – маловідомі, але такі, які за життя стають символом міста, в якому живуть. Саме таким був і Василь Олійник – талановитий поет, журналіст й просвітянин.

Василь Васильович Олійник народився 5 лютого 1948 року в селі Сівка Калуська Калуського району Івано-Франківської області у простій селянській родині. Батько був робітником, мати – колгоспницею (додаток А). Після закінчення восьми-річної школи пішов навчатися у Калуське професійно-технічне училище.

Поет змалку любив книгу. Найперша і найглибша любов Василя Олійника до книги – від «Кобзаря». Ось як згадує майбутній поет ці роки: «Його вечорами чи у вихідні дні читав Степан Сивий, переселенець з Польщі. Він читав, а його дружина, Єва, плакала. І нам, малим слухачам було сумно від того». A ще з дитячих літ припадали до серця Василеві Олійнику вірші Володимира Сосюри. Його «Вибране» поет підібрав у сільському клубі, коли прийшов туди дивитися кінофільм «Білий пудель». Оскільки в приміщенні було дуже холодно, а дров не завезли, прибиральниця кидала у грубу списані книги. Серед них хлопець і побачив темно-синій томик цього великого поета і забрав його додому, адже там у нього художніх книжок не було. У неділю, сівши біля вікна, мати читала «Молитовник», а батько іноді декламував «Гамалію» Тараса Шевченка.

з батьками.bmp

Василь Олійник з батьками

Василя Васильовича завжди цікавила історія села. Тому він часто зустрічався з тими людьми, які багато пережили – Січовими стрільцями, вояками УПА, колишніми фронтовиками. Та й обидва діди Василя – Михайло та Кирило – брали участь у Першій світовій війні, воювали на Італійському фронті, батько ж – у Другій. Дід Михайло мав поранення, дід Кирило потрапив до російського полону. Їхні розповіді і слухав хлопець у тісній селянській хатині.

Крім того, у Сівці-Калуській завжди у пошані було драматичне та музичне мистецтво. Гуртками аматорського мистецтва у той час керували не тільки дипломовані спеціалісти, але й звичайні люди, які мали до цього дар від Бога (Дмитро Олексин, Петро Коцан, Іван Хомин). Якщо у клубі відбувався концерт чи вистава, виходив на сцену і Василь – читав вірші. Цими першими поетичними спробами сільського підлітка зацікавився калуський поет Йосип Попадюк – автор поетичної збірки «Сузір’я над Карпатами». Він і покликав юнака на заняття літературної групи «Карпатські акорди», що діяла при редакції газети «Зоря Прикарпаття». Тому вже у школі Василь Олійник почав писати вірші, замітки, про рідне село на сторінках районної та обласних газет. Марія Вайно, член національної спілки письменників України, з гордістю згадує перші спроби Василя Олійника: «Пригадую на одному із занять він прочитав рядки, які запали в душу і живуть у мені й досі:

Коли дідо мій садить вишні,

То вдягає сорочку білу

І підкручує вуса пишні,

Чисто руки помиє з милом...

Йосип Антонович примружився, а потім посміхнувся радо, ствердно кивнувши головою. Так, ми знали, Вчитель визнавав: поміж нами – поет… Той вірш надрукувала не лише районна, але й обласна газета «Прикарпатська правда», яка щомісяця пропонувала читачам літературну сторінку «Трембіта».

на роботі.bmp

У редакції газети "Свіча"

Свою трудову біографію після закінчення профтехучилища Василь Олійник розпочав звичайним робітником на будівництві Калуського хімкомбінату. Згодом був слюсарем, котельником, інженером. Працю на виробництві поєднував з навчанням у вечірній школі робітничої молоді.

Згодом доля закинула поета до Болехова. Тут він працював верстатником на Болехівському лісокомбінаті та вперше одружився. Але сімейне життя тривало недовго.

У 1977-83 роках Василь Олійник навчається на заочному відділенні факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. У цей же час його, як активного дописувача, було запрошено на роботу в редакцію районної газети «Червона Долина», де він шліфував свою писемну майстерність. У редакції газети Василь Васильович працював з листами та громадськістю.

У жовтні 1984 року Василь Васильович познайомився зі своєю другою майбутньою дружиною. Ось як згадує той час Любов Олійник: «На той час кожен із нас мав свою історію сімейного життя. І через це доводилося більше придивлятися, прислухатися один до одного, щоб знову не помилитись… А вже на Новий рік ми були разом, однією сім’єю».

Василя Олійника не влаштовувала робота у компартійній «Червоній Долині». Тому коли його у 1990 році запросили до нового демократичного часопису «Громадський голос» (тепер «Свіча»), він охоче залишив редакцію районної газети. У «Громадському голосі» він друкував свої публікації, що висвітлювали буремні події того часу. Люди зачитувалися його нарисами про видатних громадян Долинщини: лікаря від Бога Саву Охрончука, художницю Оксану Грицей, заслуженого працівника культури Юрія Соловія та багатьох інших. На журналістській ниві Василь Васильович пройшов шлях від старшого літературного працівника до виконуючого обов’язки редактора часопису «Свіча». Загалом газетній справі він віддав тридцять п’ять років своєї творчої праці.

Вийшовши на пенсію, Василь Олійник не закинув віршування, й був організатором творчих зустрічей місцевих журналістів і літераторів, вчив молодь у літоб’єднанні. Він був публічним громадянином, звик бути в гущі людей і подій, що відбувалися. Тому коли проводилися звітно-виборні збори в Долинській «Просвіті», його висунули кандидатом на нового голову товариства. 

Майже десяток років Василь Васильович очолював Долинську районну організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Цю почесну місію він виконував гідно і натхненно, організовував  цікаві зустрічі, урочисте відзначення національних свят, величних дат відомих постатей нашого краю, літературно-мистецькі заходи. Саме під гаслом цієї організації та у співпраці з районною бібліотекою у місті Долина проводилися вечори-зустрічі, вечори-звіти багатьох літераторів.

Крім того, Василь Васильович багато років брав активну участь у роботі районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, неодноразово був обраний членом ради товариства, брав участь у підготовці та проведенні багатьох культурно-мистецьких та патріотичних заходів. Досвідчений журналіст написав низку сценаріїв, присвячених пам’яті видатних діячів української культури та духовності: Лесі Українці, Олесю Гончару, Володимиру Івасюку та іншим. За його активного сприяння та безпосередній участі були проведені вечори пам’яті народної артистки України Наталії Наум, педагога і борця за волю України Степана Фрасуляка, заслуженого майстра народної творчості України, художниці Оксани Грицей. Неможливо також переоцінити його вклад у вшанування та збереження для прийдешніх поколінь пам’яті про відомих земляків: Ярослава Лесіва, Зеновія Красівського, Василя Тисяка, Романа Скворія, Юрія Соловія.

​З 1975 року Олійник Василь Васильович – член Національної спілки письменників України, з 1994 – член Національної спілки журналістів України. Він – переможець VI конкурсу імені Мирона Утриска (2007), лауреат премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука (Коломия, 2010). Як зауважує поет Василь Рябий: «Василь мріяв про премію Князя роси імені Тараса Мельничука. І мрія його здійснилася, що додало творчого горіння. Був на сьомому небі, тримаючи в руках диплом лауреата»

Василь Олійник організував і впродовж трьох десятиліть керував роботою літературної студії «Сонячна криниця», яка діяла при редакції районної газети «Свіча». Приходили на творчі зустрічі як дорослі автори, так і зовсім юні – школярі. Багато з них знайшли своє покликання в журналістиці чи в літературній творчості. У «Сонячній криниці» ази поезії здобували відомі сьогодні поети: Надія Дичка, Оксана Сподар, Тетяна П’янкова, Юлія Мицак, Лілія Мацьків. Твори місцевих літераторів і початківців друкувалися в збірнику «Антологія рідного краю» (2000), альманасі «Столиця Франкового серця» (2006), упорядником і співавтором яких був Василь Олійник.

Крім того певний час (2001-2015) він працював у Долинському науковому ліцеї-інтернаті (колись Долинська спеціалізована школа-інтернат), де був керівником літературної студії «Жайворонкова струна». Тут із його допомогою було укладено та видано шість номерів альманаху «Жайворонкова струна», де пробували свої сили учні та педагоги даного закладу. «Жайворонкова струна» - це початок, перші несміливі кроків юних літераторів у царині слова.

гурток.bmp

На занятті літературної студії «Жайворонкова струна»

Ведучи літературну студію, поет віддав юним обдаруванням всі свої знання та набутий досвід. Він наголошував на образності поетичної мови, обов’язковому використанні свіжих метафор та епітетів при написанні віршів. А його редакторська рука впевнено робила свою справу – випускала на читацький суд не другорядне, а образне слово. Василь Олійник збирав по зернині, по краплині ці прояви молодого таланту, леліяв і виховував їх, підтримував, додавав упевненості у власних силах. Вершиною діяльності журналіста в школі стала книга «Світлиця знань, добра і милосердя», присвячена 50-річчю Долинського наукового ліцею-інтернату.

меморіал3333333333333.bmp

Нагороди Василя Олійника

За високопрофесійну діяльність Василя Олійника в 2013 році було нагороджено Золотою медаллю української журналістики.

 

На жаль, 6 лютого 2016 року Долинщину боляче вразила сумна звістка про те, що в Івано-Франківському кардіологічному центрі перестало битися  стомлене хворобою, але гаряче серце нашого шанованого краянина, поета-пісняра, громадського діяча Василя Олійника. Посмертно рішенням міської ради від 17.08.2017 року, враховуючи значні особисті заслуги, Олійнику Василю Васильовичу присвоєно відзнаку «За заслуги перед містом Долина».

До 70-річчя відомого поета, члена НСПУ Василя Олійника у неділю, 11 лютого 2018 року, у його рідному селі відкрили меморіальну дошку.

меморіал2222.bmp
меморіал.bmp
unnamed (2).png
ТВОРЧИЙ ТА ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ВАСИЛЯ ОЛІЙНИКА
bottom of page