Василь Васильович
ОЛІЙНИК

Заукраїнься, Україно,

І при шляхах затополись,

В степах, як небесах, безмірних

Майбутнім щедро колосись.

Заукраїнься, Україно,

Байдужі душі розбуди.

І цвітом сонячним калини

У серці кожному зійди.

Заукраїнься, Україно,-

Країно волі і добра.

Твоя історія нетлінна,

Як хвилі сивого Дніпра…

Заукраїнься, Україно…

 

                                                       «…Ітиму від верстви до верстви»

  Хтось із великих сказав: поезія – це розмова з Богом. Кожній творчій людині (не лише поетові), якраз, Богом дано підніматися до нього зі своїми думами і роздумами, вірою і любов’ю. Болями і сподіваннями. Мріями і надіями…

 Схоплюючи ці сповідальні миті внутрішнього поклику, коли кричить, хвилюється і волає душа, кожен поет прагне передати її найпотаємніші порухи живим, щирим і зворушливим словом. Власне, на сприйнятті поезії такого емоційно-смислового характеру й націлює нас збірка вибраних творів Василя Олійника «Понад шляхами сивими», яку, зокрема, склали вірші, написані впродовж багатьох років, а також ті, що друкувалися на сторінках різних періодичних видань та виходили окремими книжками – «Стремено», «Гармонія площин», «Толока», «Княгиня», «Крижма». Цикл поезії «Вікно у надвечір’я» з’явився з-під пера поета набагато пізніше. Продовживши щиру оповідь ліричного героя про все те, що його хвилює, що болить, і входить у наші читацькі душі дзвінким і прозорим відгомоном того, чим автор горів вчора, позавчора… Що любив. Що не сприймав і ненавидів.

 

Попрошу я весну: обцілуй мене цвітом,

До небес пригорни, як свого журавля,

Хай чекання моє враз наповниться світлом,

Мов джерельце оте, що блищить у полях.

Попрошу я весну, що встелила дорогу.

Від села до села споришем молодим.

Хай покличе тебе, бо вже згіркнув мій спогад,

Спогад той, що пливе, як над луками дим.

Попрошу я весну, щоб затримала літо,

І спровадила осінь десь туди за ліси…

Я так мало любив. Я так прагну любити,

Не шкодуй мені, світе, для любові краси.

​

  Якщо одним словом, книжка вибраних поезій В. Олійника апелює до широкого контексту загальнолюдських цінностей, і яких би тем, чи проблем автор не торкався, він завжди залишається мудрим і суворим мислителем, владним над своїми почуттями. Завжди залишається глибоко свідомим митцем свого місця у житті і в літературі.

​

Ніхто, крім мене не пройде дорогу,

Яку мені судилося пройти.

Хай перемога там, а чи знемога –

Ітиму від верстви я до верстви.

В роботі буду кожен день згорати,

Міцніти буду й молодіти в ній.

Бо взяв я в долі крижму небагату –

Вінок гарячих сподівань і мрій…

​

      Що ж, така судьба митця. Безкорисливо слугувати мистецтву й людям. Вічному й прекрасному на Землі.

      Бог і Україна. Всесвіт, Земля і Небо. Сонце, Людина та її доля – ось головні філософсько-медитативні поняття, які визначають концептуальне начало поетичної творчості Василя Олійника. Її, так би мовити, основний смисловий корпус. Незалежно, яка тематично-засаднича тенденція увиразнює задум того, чи іншого твору – громадсько-патріотична, релігійна, пейзажна, глибоко інтимна…

        Проникаючи у глибину того, що стало предметом осмислення і переосмислення. Поет демонструє своє уміння зацікавити читача, а через зацікавленість дарувати йому радість пізнання.

       Перечитуючи збірки В. Олійник, зокрема, вірші «Галицький роздум», «Коляда», «Великодня елегія», «Балада про вчителя», «На Говерлі», «Вишиття», «Вони», «Караван», «Писала поетеса про любов», «А на старість: всі до Бога! Всі до Бога!», чи присвяти відомим діячам української культури, літератури, - переконуємось наскільки ці твори не лише глибоко ліричні, але й пізнавальні. І наскільки автор вміє вдало виокремити сенс того чи іншого явища, або факту, випадку, або вчинку і дати їм своє тлумачення. Своє розуміння. Не кажучи вже про уміння поета зберігати свою, як було уже сказано вище, чітко окреслену позицію. Як лірика. Як людини. Як патріота…

     Відомо: форми художнього самовияву є різні: від складних філософських роздумів, напруги інтелекту і глибокої думки, до чудернацьких асоціативних сплетінь, голих риторичних декларацій, чи закучерявленої псевдонародності, далекої, як небо від землі – від справжньої, живої, сонячної і чистої…

     Поетичне самовиявлення Василя Олійника – це оголений нерв, який дуже чутливо реагує на все те, що діється в нашому довколишньому світі.

      Поетові болить доля людини. Доля землі, на якій вона живе й трудиться. Доля завтрашнього дня, з яким автор пов’язує наш національний вибір. З його віками омріяного й віками вистражданого крутого шляху ми не повинні вже зійти ніколи.

       Такий лейтмотив багатьох творів В. Олійника. Він у кожному вірші кожен раз народжується, стверджується, оновлюється, як поет. Як громадянин. Як патріот своєї нації…

                                                                                                                     Дмитро Юсип